1. Привид сіонізму бродить по світу
В одному з інтерв’ю (“Дзеркало тижня” за 17 серпня 2002 року) п. Анна Азарі, посол Ізраїлю в Україні (тепер уже колишній), висловила фарисейську сентенцію, що “процвітання національних меншин – найкращий показник здоров’я усього суспільства”. Фарисейство стоїть за зіставленням несумірних понять і в тому, що, поширюючись про нацменшини у множині, насправді говорить про одну – єврейську: якщо євреям у суспільстві добре – воно здорове (?). Адже пані Азарі не згадує ні гагаузів, ні курдів, ні тих же греків, чи й самих українців, скажімо, в Криму, де вони – нацменшина, чи в тому ж Ізраїлі, де, кажуть, українців майже 400 тисяч. Яке їхнє “процвітання” у здоровому ізраїльському суспільстві, як забезпечується їхня національна ідентичність, культурно-національна автономія? От коли б шановна пані посол про це розповідала – вона б заслуговувала на увагу до себе, а так само по собі те інтерв’ю – чистої води демагогія, втручання у внутрішні справи України, вимоги фактично вседозволеності, якою і сама користується: вона вирішує, кого осуджувати, кого і як нам треба любити (щоб не прославитися ксенофобами і антисемітами), видає грішне за праведне, вдається до підміни понять, подвійних стандартів і цим опускає себе до рівня найманів, кацманів, рабиновичів, що діють в Україні, як формені ідеологічні розбійники – циніки і наклепники. (Саме таке визначення іменем України дав 5 травня 2003 року районний суд міста Києва: “є винятковим цинізмом”).
Читачеві – до роздумів. В Україні проживає близько 100 нацменшин. Єврейська не найбільша. Скажімо, грецька національна громада в Україні більша за єврейську. Із Грецією нас пов’язують сталі, ще з античних часів, культурні зв’язки. По нашій землі ішов шлях “із варягів у греки” й з греків у варяги, з нами сусідили грецькі колонії північного Причорномор’я, від греків (із Візантії) ми запозичили християнську релігію, Вселенський константинопольський патріарх і сьогодні є патроном української православної церкви. Але ми в Україні не бачимо грецького театру, невідомо, як живе в Україні національна школа греків, не чути нічого про грецький Видавничий дім і грецькі періодичні видання, жодного грецького теле- чи радіоканалу. І головне: ніхто не звинувачує українців у грекофобії, антивізантизмі тощо. Що, греки, які сформували всю європейську цивілізацію (Шеллі: “ми всі греки”), чимось поступаються перед євреями? Чому можновладці в Україні не зустрічаються із грецькими олігархами і в їхньому колі не проводять святкові імпрези і не бувають на різних ювілеях, якими грецька історія у сув’язі з українською така багата? Ми не знаємо, а хочеться знати, як представлена грецька меншина і єврейська у Верховній Раді, в українському уряді, в адміністрації президента. Щоправда, про євреїв ми знаємо, що їх в українському законодавчому органі майже третина, що такі “народні” депутати, як О. Фельдман, А. Грішфельд, місця в парламенті купили, внісши певні мільйони на користь непевних політичних партій, що ряд єврейських “вундеркіндів”, серед яких Суркіс, Пінчук, Медведчук, приречені довічно бути “слугами” українського народу, це наші “незамінимі” й “недоторканні”. А греків таких… нема. А чому?
Секрету “чому”, власне, й немає – він у різних фінансових можливостях. Греки, як і українці, народ обікрадений. Культура самих греків не дозволяє красти, грабувати. І в них, як і в нас, нема у Нью-Йорку чи будь-де в світі національних центрів із мільярдами доларів США, які можна було б використати в Україні на “прихватизацію” таких галузей, як паливно-енергетичний комплекс, гірничо-добувний, інформаційний. Чи на інвестування, як початковий капітал для таких спритних злочинців, як Вадим Рабинович. Сіонізм фантастично багатий, він здатний глобалізувати, сиріч монополізувати, світову економіку і через латентні (приховані) структури панувати над світом. Україна сьогодні у планах сіоністів стоїть на одному з призових місць. І успіхи їхні незаперечні.
Через це писати про євреїв взагалі, про сіонізм зокрема, про окремих діячів сіонізму зосібна – справа ризикована, небезпечна. Відразу починаються неприємності на роботі, тебе цькуватимуть у пресі, шукатимуть проти тебе компромат, а “ноги і вуха” ростимуть із видавничого дому лідера всіх євреїв України і кавалера ордена держави Ізраїль за заслуги перед євреями усього світу, а це й означає – перед сіонізмом, бо Вадим Рабинович ще й один із трьох (Олександр Фельдман і Йосиф Кобзон) керівників сіоністської організації Хабад в Україні.
Про євреїв небезпечно писати не тому, що хворі на сіонізм невігласи начеплять наличку ксенофоба чи юдофоба, бо в кожному українцеві в їхній хворій уяві сидить закінчений антисеміт, коли не явний, то прихований, готовий вчинити єврейський погром. Нещодавно телеглядачі мали змогу побачити, як під час дискусії на телеканалі Суркіса-Роднянського “1+1” сіоністський цербер Олександр Найман із криком “Антисемітський прихвостень!” кинувся з кулаками на іншого єврея, представника Бейтару, який у відповідь назвав Наймана “лайном” і заїхав йому “у писок”. Публічно. А з чим він накинеться на гоя? Мені шкода було того єврея (вибачайте, не запам’ятав прізвища), що посмів мати свою думку, відмінну від думки коритного найманця сіонізму, і тут же перед очима мільйонів телеглядачів зазнав єврейського погрому прямо в студії єврейського телеканалу і від єврея, що в списку сіоністських вожаків в Україні претендує бути третім після Рабиновича і Кацмана.
Мою публікацію в “Сільських вістях” 15 листопада 2002 року читачі сприйняли як потрібну і своєчасну, у телефонних розмовах і листах до редакції газети вони підкреслюють, що порушена проблема давно непокоїть українську націю. “Міф про український антисемітизм” передрукували часописи “Что делать?”, “Урок української”, газети “Волинь”, “Український Південь” (Миколаїв). Стаття взята як передмова до нового видання праці Матвія Шестопала “Євреї на Україні”. Звертає увагу, що інтерес до статті не слабне, читачі самі її розповсюджують тисячами ксерокопій. Можливо, просто так збіглося, але після публікації моїх роздумів на каналі “1+1” відбулася дискусія на тему, чи справді українці “вроджені” антисеміти. Невдовзі після цього Вадим Рабинович, як легітимний лідер єврейської нацменшини і резидент міжнародного сіонізму в Україні, у темпі зорганізував Єврейську національну раду, від імені якої оголосив по телебаченню, що новостворена рада бере під свою опіку всі, а їх майже тисяча, зареєстровані в Україні єврейські організації. Тих, що відмовляться підкорятися йому і не ввійдуть під дах Єврейської національної ради, він вважає не єврейськими організаціями. От і новоявлений диктатор. Імітується порядок і організованість у єврейському громадському житті, щоб не втручались державні органи у єврейський “беспредел” і не було підстав говорити про потребу законодавчого регулювання розгулу єврейського відродження від Хабату до Бейтару – напіввійськових єврейських формувань, що діють у 20 областях України під керівництвом інструкторів із Ізраїлю.
Я порушував питання, яке відношення всі ці організації мають до відродження єврейської національної культури в Україні, але відповіді не отримав – єврейські публіцисти воліють говорити про жорстокість козаків Хмельницького, про двірників, які складали для німців списки євреїв у Києві, і поліцаїв, які начебто у вишиванках стояли, як євреї йшли до Бабиного Яру. Пишуть про що завгодно, але не відповідають на питання, чи нормально, що всі засоби масової інформації в одних єврейських руках, фінанси, провідні галузі народного господарства – в єврейських руках і т. д. Відповіді чомусь немає.
А цікавить і інше: скільки україномовних газет в Ізраїлі (а там живе майже 400 тисяч вихідців з України, це українці, що мають змішані шлюби), скільки українців у ізраїльському кнесеті, скільки українців-олігархів розкошує в Ізраїлі, чи є там бодай один український телеканал і т. д., і т. п. Така цікавість, очевидячки, є виявом антисемітизму, бо що на неї відповіси. Та й п. Азарі нещодавно відверто заявила, що ця тема “не коментується”.
Вадим Рабинович “поставив до відома”, що новостворена ним Єврейська національна рада воліє мати статус подібно до кримськотатарського меджлісу в Криму і домагатиметься для євреїв України національно-культурної автономії. Ось так, і не менше. Більше – скільки завгодно. Як справжній ізраїльтянин Рабинович розгортає в Україні шалену діяльність у боротьбі проти “антисемітизму”: зібрав досьє на видання, що публікують викривальні матеріали антисіоністського змісту. Такі досьє вручає послам іноземних держав і можливим кандидатам у президенти України. Гроші сіоністів уже пливуть у передвиборні штаби майбутніх кандидатів у президенти України, що дає їм впевненість: хто не переможе – буде їхнім ставлеником і має відробляти вкладені гроші. Український народ не бажає мати в особі майбутнього президента ані сіоністського ставленика, ані ставленика Росії, він хоче мати свого обранця, який би не мав відпрацьовувати будь-кому, окрім свого народу. Та схоже, що в 2004 році народ знову буде одурено. Потрібна пильність, потрібна незалежна об’єктивна інформація, але хто її дасть українському народові?
Українці повинні знати, що інформаційний простір України цілковито в єврейських руках і що всі ми споживаємо інформаційну й духовну продукцію із єврейської ідеологічної кухні. Сьогодні треба ставити питання про створення українського телебачення, щоб одержувати не ізраїльську політичну, ідеологічну, культурну дезінформацію чи інформацію сіоністських єврейських центрів у США, а свою, українську. Сьогодні ж сіонізм в Україні має монополію на інформацію під потужний галас про антисемітизм українців.
І-й національний (?!) канал (УТ-1) – у персональному володінні президента і СДПУ(о) (фактично Суркіса – Медведчука).
Телеканалами “1+1”, “Інтер”, “Альтернатива” – володіють Суркіс – Медведчук.
Телеканалом СТБ – Віктор Пінчук і донька президента.
Телеканалом “Новий канал” – Віктор Пінчук і російська група “Альфа-групп”.
Телеканалом ICTV – Віктор Пінчук.
Телеканалом ТЕТ – Суркіс і Медведчук.
Інформаційним агентством УНІАН – СДПУ(о) (Суркіс – Медведчук).
Які канали ще може дивитись український телеглядач? Очевидно, хіба російські. Всі українські без винятку, себто 100 %, у руках сіоністів, яких, звісно ж, “обіжають” українські антисеміти. (Всіх би їх за статтею 66 КК України за розпалювання расової неприязні!) Українці розпалюють на припічку, а євреї на голубому полум’ї телебачення. Рівні умови конкуренції. А поглянемо на періодичні видання, щоб читачі знали, кого вони підтримують матеріально, купуючи газети:
Видавничий дім Рабиновича – Кацмана: “Столичка”, “Столичные новости”, “Еврейское обозрение”, “Еврейский обозреватель”, “Век”, “Миг”, “Зеркало”, “Мост”.
Джед Сандес, американський єврей-сіоніст, громадянин США, видає в Києві: “Корреспондент”, “Kyiv-Post”.
Григорій Суркіс: “Киевские Ведомости”, щотижневик “2000”.
Дмитро Гордон – “Бульвар”.
Віктор Пінчук – “Факты и комментарии”.
Донецька група – “Сегодня”.
Виходить ще й додаток до “Голосу України” – “Еврейские вести”. Тиражі солідні, на всіх вистачить.
Українська преса б’є тривогу: сіоністські засоби масової інформації деморалізують український народ.
Є сотні свідчень, але для ілюстрації наведу лише кілька прикладів, щоб і люди бачили, і відповідальні за інформаційну політику в державі думали, і законодавці щось робили, та й секретарю РНБО якихось заходів вживати треба, бо біда вже в нашому домі. Так, І. Скиба з Рівного пише редактору газети “Волинь” (за 24 січня 2003 рік):
“У ці новорічні дні й свята хочеться щиро подякувати шляхетному пану редактору, всьому колективу газети за те, що ви так з душею робите цю газету. Під час тотального наступу хазарської та іншої псевдокультури вона є єдиним для нас, українців, світлом у вікні. Ваша газета дає правдиву, потрясну інформацію. Багато людей читають і перечитують “Міф про український антисемітизм” професора В. Яременка (дякую панові редактору, що передрукував у “Волині” мої роздуми. – В. Я.). У числі 2 від 10 січня ц. р. – блискуча замітка С. Степанишина “Новий рік без України”. Саме через причини, на які вказує у статті пан Сергій, я викинув телевізор на смітник, щоб не калічити свого сина тією пропагандою непотребу, розпусти, жорстокості й мерзоти, яка повсякчас звалюється на нас від тих же чужаків (уже чую вереск із Видавничого дому: “Ксенофобія!” – В. Я.), які обліпили СТБ, ICTV, Інтер, “1+1”, “Новий канал”. І справді немає там на що дивитися, окрім нахабних жидівських фізіономій (довели чоловіка до антисемітизму, деморалізували, але ще не денаціоналізували, бо патріотичний спротив порушенню прав української людини тільки посилився. – В. Я.). Пропоную: у Рівному відкрити телеканал “Волинь”, де була б наша казка, поезія, проза, новини, зустрічі з цікавими українцями тощо, де б не було тієї низькопробної продукції і пропаганди злочинності, яка є на вищезгаданих каналах. Я впевнений, якби на телебаченні працювали українці і воно належало б українцям, то не було б такої гидоти і його можна було б дивитися.
Але те, що зробив я зі своїм телевізором, – це все-таки пасивний протест. На своїй рідній землі ми маємо право на своє українське телебачення. Замість нього є поки що лише ширма, за якою ведеться відкрита пропаганда алкоголю, розпусти, підлості та найбільш диких інстинктів. Ось такий стан справ у вільній “незалежній” Україні. Мрію про справжнє українське телебачення”.
Гадаю, коментувати не треба. Уже прозвучали голоси обурення, що, порушуючи закон, єврейські олігархи в Україні мають по три і більше телеканалів в одних руках. Очевидно, за порушення закону треба націоналізувати канали без повернення коштів, інакше Суркіс перепише два канали на Фельдмана і Грішфельда, – народних депутатів з великими грішми, назбираними на Барабашівському ринку в Харкові, – і буде в кожного по одному каналу, але всі вони будуть сіоністськими. Через те і пропонував я у роздумах “Міф про український антисемітизм” прийняти закони, які б регулювали діяльність сіоністських організацій в Україні і заборонили деморалізуючу роботу, організацію борделів: продажу українок як товару сексіндустрії за кордон, заборонили передачі, які готують фактично молодих дівчат до проституції в нічних клубах і барах.
Преса б’є тривогу, що гроші сіоністів в Україні працюють на обездуховлення української молоді, її зомбування. Ось як описує відзначення 10-річного ювілею української незалежності В. Галущак у Хмельницькій газеті “Подільські вісті” за 14 вересня 2001 р.:
“Відгаласувало, відсалютувало все, що було нам запропоноване під час відзначення 10-річчя Незалежності. А я досі не можу заспокоїтися від побаченого 25 серпня на фестивалі свободи, який проводило управління у справах сім’ї та молоді Хмельницького міськвиконкому. Там, зокрема, проводили конкурс під час диско-шоу. Ведучі програми “Наше радио” запросили на сцену чотири молоді пари. Конкурс – хто з дівчат вип’є швидше за всіх пляшку пива. Якби ви побачили, як, в якій позі і що це нагадує, боролися за перемогу конкурсантки! Хлопці встромили пляшки “нижче пупка”, між ноги, дівиці стали на коліна і… почали пити пиво. Якби я не бачив прелюдії цього, сказати б, дійства і щойно підійшов, то, мабуть, подумав би, що це груповий оральний секс. У всякому випадку здалеку так би здалося. І все це проводилося на очах десь майже трьох тисяч юних молодих людей. Таке я бачив вперше в житті! Тому хочу запитати в тих, хто це дійство організував і патронував його: це що, апогей культурної діяльності, роботи по організації дозвілля молоді?
До речі, що це за “Наше радио”? Де вони отримали ліцензію на діяльність на території нашої області і міста? Хто з керівних мужів аналізує їхню роботу? Адже куди не підеш, звучить це радіо, там не почуєш жодного українського слова. Саме з подачі цього радіо символом нашого міста віднедавна стала пісня, в якій слова: “А может, эта девушка не курит и не пьет, изучает английский и иврит”. Пісня виконується російською мовою.
Якщо хтось вважає, що це просто витівка ведучих з ненашого “Нашого радио”, то глибоко помиляється. Це, вважаю, ганебно було б почути і на найгіршій дискотеці, а щоби на святі нашої незалежності – то вже занадто. Молоді вчергове було піднесено пошлятину на чужій мові (і чужій моралі. – В. Я.). Вважаю, що це – зомбування нашої юні, її моральне розтління, руйнація моральних засад хлопців і дівчат, перетворення їх на жахливих потвор. Боротьбу цю ведуть з нами і далі успішно…”.
Таких свідчень на добру книгу – книгу звинувачувальних документів українського народу для суду над сіонізмом у країні. До речі, перша книга таких документів уже видана у Львові 2001 року під назвою “Кого обирає Господь? Публіцистичний збірник”. Журналістка “Корреспондента”, посилаючись на служку сіонізму в Україні О. Наймана, вважає книгу публікацій газети “За вільну Україну” 1992-2000 років антисемітським випадом. А як же ще вони могли вважати викривальні документи? Можна передбачити, що на стіл Верховної Ради ляже ще не одна така книга, як серйозна стурбованість українців перед загрозою сіонізму, що вимагає вжиття заходів у законодавчому порядку.
Читачі б’ють тривогу з приводу національної загрози з боку сіонізму, як бачимо, не тільки в економічній та політичній сфері, а й у сфері ідеологічній та духовній. Видавничий дім як розсадник сіоністської ідеології вимагають демонтувати, а Рабиновича, як громадянина Ізраїлю, належить депортувати з України, хай організовує пивні шоу із ізраїльськими дівчатами і хлопцями, нехай там викидають телевізори на смітник.
Як і в минулі віки, єврейство сьогодні прагне панувати, та вже й панує над українським народом, і збагачуватись за його рахунок. Одним із засобів досягнення цього є деморалізація і обездуховлення та денаціоналізація, а другим – захоплення політичної влади. І один і другий засіб на сьогодні спрацьовують бездоганно. Привид сіонізму в Україні перетворився у потворну реальність. Така правда, без міфів.
2. “Спасибі Вам за правду…”
(Правда – реальність, вигадка – міф…)
Листів-відгуків на публікацію статті “Міф про український антисемітизм” дуже багато. Я щиро вдячний всім, хто відгукнувся листовно, хто зателефонував, щоб висловити підтримку, хто при зустрічі зі мною після публікацій статті сильніше стискав руку: дякував, що “легалізував тему”. Всі листи добре було б видати окремою брошурою. Їх автори наголошують, що тему треба обговорити всебічно і виробити норми співжиття із євреями в державі Україна. Люди розповідають, як рятували євреїв у роки війни і висловлюють нерозуміння і стурбованість, що єврейські лідери заявляють безкінечні претензії до українців і України сьогодні – при тому, що вже майже все в Україні – їхнє.
“Спасибі Вам за правду” – дякує дописувач із Білої Церкви. “Дай, Боже, здоров’я і відвагу відстоювати правду”, – молить Анатолій Миненко із Броварів. Він правильно зрозумів спрямованість моїх роздумів: “піднята проблема виживання українців на своїй Батьківщині саме в цей тяжкий час. Як же так сталося…” І запитує: “Чому ж серед українців не знайшлось жодного депутата, який би довів до відома всьому суспільству, що останні 12 років Україною керують “жиди”. Так, “жиди”, бо євреї – це ті, що розбудовують свою батьківщину – Ізраїль”.
Виходець із Кіровоградської області, який нині проживає в столиці Молдови Кишиневі, – Дмитро Болгаренко після прочитання статті “Міф про український антисемітизм” на восьми сторінках листа ставить стільки запитань, що відповісти на них просто неможливо. Автор обурюється, що “навіть обговорити стан відносин між обома народами не дають, не дають, бо бояться, знають: правда не на їхньому боці”. Це констатація, а ось вимоги члена громадянського суспільства: “Чому українську інтелігенцію шантажують юдофобством? Чому інтелігенція так цього боїться?” (Може, знайдеться охочий відповісти? – В.Я.). “Чому українці не вимагають каяття у євреїв за людей, яких вбили Каганович, Троцький, Зінов’єв, Каменєв? За Жовтневу революцію 1917 р., голодомор 1933 р. і т. д.?” “Чому ми, українці, такі по-глупому добрі?” “Чому так складається, що ми у своїй хаті не хазяї, а наймити, холопи?” “Велика радість у нас! Звягільський повернувся! Цікаво, хто організував?” (Той, хто організував повернення, той організував присвоєння йому в лютому 2003 р. звання Герой України, очевидно той, хто допоміг при сприянні ізраїльських спецслужб вивезти з України в Ізраїль 300 млн. доларів США готівкою. – В.Я.). “Чому вимирає населення? Чому немає порядку в країні?” “Розвелось олігархів, як алігаторів”. Автор не зациклений на юдофобстві, він рішуче заявляє: “Я всі нації поважаю, які не ображають мою”. То, можливо, знайдеться знаючий чоловік, що відповість на всі запитання автора листа? Чи тоталітарними методами заткнути йому і всім рота? Схоже, що буде саме так, якщо не відбудуться радикальні зміни.
Всі дописувачі одностайно дякують газеті “Сільські вісті” і автору за правду і сміливість:
“З великим зацікавленням прочитав я статтю В. Яременка “Міф про український антисемітизм”. Матеріал дуже актуальний. Виступ в обороні українства робить честь газеті. Жаль, що серед міського населення небагато ваших читачів, тому бажано було б згадану статтю видати великим тиражем у вигляді брошурки. Я особисто готовий замовити сотню, а то й більше екземплярів.
З глибокою повагою Василь Горбачук, м. Слов’янськ, Дон. обл.”. (Уже видано, можна замовляти. – Авт.).
Як бачимо, публікацію читачі сприйняли як потрібну і актуальну. Деякі листи – крик болю і відчаю. І водночас подають фактичний матеріал для роздумів про співжиття українського і єврейського народів:
“Шановна газета “Сільські вісті”! Я звертаюсь до вас через вашу і мою газету. Я хочу звернутись до Кучми і до депутатів більшості, до якої входять і євреї. Я хочу нагадати, що в 1941-1943 рр. я переховував трьох єврейських дітей, щоб не розстріляли німці. Старша була дівчинка Рузя, а два хлопчики були меншенькі. Справжні імена я не пам’ятаю, а ми дали їм свої імена – Коля і Міша. Але одного разу приїхав із-за границі їхній дядя і забрав їх з собою. Не знаю, чи є вони живі і де вони тепер. Вони раніше жили в Смотричі, наше село, колишня Мар’янівка, за кілометр від Смотрича. Якщо вони є живі, то вони повинні пам’ятати тих людей, в кого вони перебували в час війни. Якщо вони є живі, то я хотів би зустрітися з ними, поговорити, попросити у них милостині. Коли вони від’їжджали від нас, то їхній дядя просив нас, щоб ми, як кінчиться війна і залишимось живі, щоб поклали квіти до могили, де розстріляли їхніх батьків. Поки ми жили там, то кожен рік носили квіти до могили їхніх батьків та інших, бо то могила спільна, там багато розстріляно, майже всі, котрі проживали в Смотричі. А тепер я живу в м. Тетієві, в мене тут немає ні друзів, ні хороших знайомих, щоб хто виручив у скрутну годину. Ось зараз мені потрібні гроші, щоб зробити операцію – грижу. Хата валиться, тече, падає стеля, перекрить нема чим. Зловмисно зробили боржником за газ на 1260 гривень. Через суд примусово відчисляють сто процентів пенсії за заборгованість, не залишають нічого на прожиття. Уже сім місяців ми голодуємо, живемо на одну пенсію 86 гривень. Я ні в чому не провинився, щоб наді мною так наглумилися. У цьому листі я звертаюсь в основному до євреїв, було врем’я я спас трьох маленьких, молодих, прошу спасіть мене старого, одного. Низький уклін вам, чекаю порятунку. Годованюк О. А., м. Тетіїв-2, вул. Червоноармійська, 4″.
Це крик обікраденого, сім раз одуреного народу. Ким? А на кому збили свої капітали “олігархи-алігатори”, як каже інший дописувач. Ваш добробут відвіз Вадим Рабинович у вигляді Менори, на яку пішло 700 кг чистого золота, до Ізраїлю. Туди ж, як пишуть у книжках, пішло 300 млн. доларів США, вивезених в. о. прем’єр-міністра України Юхимом Звягільським, а скільки вкрав “денді” – Семен Юфа, а Суркіс, Пінчук, Медведчук та іже з ними? А Вам, пане Годованюк, – вісімдесят гривень на двох, грижа і драна хата. І знову пригадується інтерв’ю колишнього посла держави Ізраїль Анни Азарі, дане “Дзеркалу тижня” 17 серпня 2002 року: “Процвітання національних меншин – найкращий показник здоров’я усього суспільства”. Єврейська меншина в Україні процвітає. Хата в Наймана не тече і грижа не мучить, щоправда, жаба давить. То що ж, пані Азарі, є показником процвітання корінної нації? А чи не звучить Ваша теза як заклик: “Процвітання національної єврейської меншини – за рахунок здоров’я усього суспільства”, коли не хочеться називати корінну націю, яка дає назву державі Україна. І коли так не дипломатично втручаєтесь де треба і де не треба, то скажу, що по-фарисейськи виглядає Ваше здивування: “Мене дивує (?) ідея (?) окремих представників інтелігенції про те, що побудові незалежної України й розвитку громадянського суспільства може перешкоджати відродження культури та традицій національних меншин, зокрема євреїв”. Ну, що сказати на цю наскрізь брехливу тираду? Та назвіть же хоч одного придурка, а не окремого представника інтелігенції, щоб він десь написав і надрукував, що відродження культури і традицій нацменшин, зокрема євреїв, заважає побудові незалежної України! Що ви вигадуєте? Але коли в Україні всі телеканали в єврейських руках, десятки газет, що виходять на єврейські (які вони в біса єврейські!) гроші і російською мовою (а не на івриті чи ідиш), коли, як гриби після дощу, постало близько 1000 єврейських (сіоністських) організацій, серед них: “Бейтар”, що готує єврейських бойовиків, то це не відродження культури, а щось інше, що ми знаємо з часів громадянської війни, із 1932-1933 рр. І 1937-1938 рр. І це не тільки заважає будівництву незалежної України, а складає їй пряму загрозу. І називайте це, як совість підказує, чи ксенофобією, чи юдофобією, чи антисемітизмом, а з кожним днем наш народ чинитиме спротив розвалу ще хиткої й ослабленої рабиновичами, суркісами, пінчуками і медведчуками української держави. І чим більше галасуватимуть поденщики Видавничого дому (розпусти – так охрестили в народі це сіоністське кубло), тим рішучішим буде українське: “Ні!” Беру сміливість порадити Вам, пані Азарі, не намагайтеся вчити нас, що, і про кого, і як нам писати. Якось впораємося і без Вас, а коли хочете зробити жест доброї волі – поможіть отому волаючому Праведнику світу: він врятував життя трьом євреям і три роки годував їх. Нагодуйте його один раз – і він буде вдячний. Але, здається, Тора не дозволяє допомагати гоям, через що Праведників світу із євреїв щось не чуть. Чи це також назвете антисемітизмом? Я не почув у інтерв’ю посла заклику до співпраці, я побачив буквально винюхування в Україні антисемітизму там, де його нема. Звертаюсь до п. Азарі: організуйте своїх-наших олігархів на видання 3-4-томної хрестоматії для України й Ізраїлю під приблизною назвою: “Українське слово з єврейських вуст”, що представила б творчість письменників-євреїв в Україні. Вона в мене підготовлена, але на її видання треба майже 120 тис. доларів США. І будемо спільно співпрацювати на користь єврейської та української культури і духовності. І вам не буде потреби вишукувати антисемітизм.
Інший напрямок єврейсько-українського співжиття сьогодні розкриває лист Ворушила С. із міста Бориспіль. Наведу один фрагмент.
“Спасибо огромное за статью “Миф про украинский антисемитизм”. Я хочу привести из своей жизни несколько эпизодов […] В 1994 г. меня пригласили работать финансистом в одну американскую фирму ARVIS – держитесь от нее подальше – это медленная, но уверенная смерть. Мне платили 1500 долларов США, фирма занималась распространением и реализацией витаминов из США. Фирма находилась в г. Киеве, ул. Богомольца, 4. Фирма процветала, фирмой руководила (как выяснилось потом) американская еврейка Слипатчук Е. М. Но если б не один случай. В беседе с одним провизором выяснил, что итоги анализа Контрольно-аналитической лаборатории (КАЛ) даже при поверхностном обследовании требуют как минимум трое суток: нужно сделать расчленение, посев и т. д. Для нашей фирмы в тот же день – утром завозили образцы, а вечером получали результаты анализа (?!). Оказалось, в КАЛ работали евреи под руководством Надежды Ивановны Шарипиной (МОЗ) и за определенную мзду делали все, что хотелось. Я начал личное расследование и выяснилось – все получаемые из США витамины были браком. В США за утилизацию 1 кг бракованных витаминов нужно было заплатить 2,5 доллара США, а расходы по транспортировке в Украину 1 кг груза самолетом – 2,35 долл. США. И за период 1994-1996 гг. было поставлено и реализовано более чем на 2 миллиона долларов США этого брака. Но что меня больше всего возмутило, что эта американская еврейка украинского разлива, поднимая стопку, говорила тосты “за трудолюбивый украинский народ”, “за неньку Украину”, “за рідну Україну” і т. д. Послушаешь – слеза покатится, и в то же время этот трудолюбивый народ травили (были даже отравления со смертельным исходом). Я обратился в СБУ (Во! Хахол!). Фирму ликвидировали, директор Слипатчук Екатерина Моисеевна сбежала в США. Вот такое еврейское лицемерие…”.
Це тільки один епізод із листа. І це відповідь на риторичне запитання одного із адвокатів сіонізму в Україні – Юрія Коритного: “Откуда у антисемитизма растут уши”. Від сіонізму все росте, пане Коритний, і ксенофобія, і юдофобія, і антисемітизм. Вуха ростуть від соціальної поведінки єврейства в Україні, від елементарної неповаги до народу країни проживання, а ви пустомельствуєте про відродження національної культури і національних традицій, і чи загрожують вони незалежності України, і чи добрий такий “культурний обмін”. І як українцям ставитись до просторікувань пані Азарі: “І через те, що в незалежній Україні співіснуватимуть різні національні громади, вона не стане менш “українською”. Діалог культур збагачує” (“Дзеркало тижня”, 17 серпня 2002 року).
Знову хочеться сказати високоповажному послу, що такий “обмін”, про який йшлось вище, веде до знищення України взагалі, а не тільки до того, що вона стає менш українською, бо таких фактів тисячі.
І таких книг, як “Кого обирає Господь?” можна і треба видати в кожній області, не як вияви антисемітизму, а як книги звинувачувальних документів проти сіонізму, який дбає про збагачення, хоч би й ціною самого життя українського народу. На таке “збагачення культур” наш народ не піде, і якщо сьогоденна влада підігрує сіоністам, то народ прагнутиме такої влади і президента, які б поклали край відродженню таких єврейських традицій, що викликатимуть бажання помсти. Не робіть цього, панове сіоністи. Хай поодинокі, але лунали з українського боку заклики: давайте сядемо за круглий стіл і поміркуємо разом, як нам жити. Не для “галочки”, яку поставлять ті, хто вже куплений вами, панове сіоністи. У скрутну хвилину не вони вам подадуть допомогу, а оті, що не мають за що сьогодні прооперувати грижу, і ті, що говорять вам сьогодні гірку правду, якої ви не хотіли б чути, а через те, не гребуючи засобами, робите все, щоб заткнути їм рота. На сьогодні це ще у вас виходить, але через якийсь час не вистачить затичок. Не створюйте умов нетерпимості, адже ми вже історично приречені на співжиття і як держави, і як два народи, що віками поруч. У нас також є традиції, які ми хочемо відродити, але чому ви штовхаєте на відродження лихих, як націоналізація банків, як експропріація експропріаторів і т. д. Це також традиція.
І дозволю повністю подати ще один лист, адресований на редакцію “Сільських вістей” для мене:
З великою цікавістю читали Вашу статтю в “Сільських вістях” за 15.11. цього року. Газету виписує сусід 40 років, але цього номера чомусь не одержав. Дав нам його чоловік, який раніше дотримувався думки, що “нам треба вибачитись”. Тепер він трохи прозрів і вже такої думки позбувся.
Стаття Ваша вражає фактами, спокоєм і толерантністю. Серед будь-якого народу є люди добрі і є сволота. Але цей народ має особливу хитрість і підступність та вміння виставити себе страдальцем. А головне – взаємовиручка неймовірна, хоч між ними буває велика гризня. В історії Чернівців є дуже цікавий факт, коли керівник кагалу, якийсь Лазар (а керував він кагалом понад 30 років, здається), звернувся до австрійської влади у Львові (то було 18-те сторіччя і нова австрійська влада військова знаходилась тоді ще у Львові, керівництво чи правління було військове), щоб йому дозволили вигнати з Чернівців “чужих євреїв”. Вони сюди втікали в часи Хмельниччини з України, приїжджали з інших країв і, очевидно, дуже відрізнялись від місцевих.
До речі, новоприбулі радянські євреї дуже відрізнялись від місцевих. Місцеві знали 4-5 мов, а прибулі, як правило, тільки одну, а своєї – ні ідиш, ні івриту – не знали.
Ще цікаво, що коли розпалась Австро-Угорщина і українці зажадали приєднання північної частини Буковини до України (тоді ЗУНР), єдині, хто їх підтримав, були євреї. А в Галицькій армії (УГА) був навіть окремий курінь євреїв-добровольців, який офіційно звався і ввійшов в історію як “Жидівський курінь”. Але те, що робилося в 20-30-х роках на східній Україні, робилося євреями з якоюсь особливою жорстокістю і приховувалось від людства так само, бо преса була в їх руках. Отож розмальований та оплаканий ними голокост у порівнянні з українською трагедією виглядає досить блідо.
Богдана Хмельницького вони й досі проклинають у синагогах, у книжках (така недавно вийшла німецькою мовою в Тель-Авіві) називають не інакше, а лише бандитом, хоч самі в “Тропами еврейской истории” пишуть, що бив він їх за те, що були вони орендарями-гнобителями. Словом, було в нашій історії всякого багато, але те, що робиться зараз, викликає тривогу. Справжнім борцям за волю України нема навіть бажання поставити пам’ятник, а євреям у Харкові знаходиться аж 9 мільйонів. Коштів, очевидно, не вистачає, тому треба нацбанк взяти в свої руки, щоб розікрасти до решти.
Стаття Ваша дуже доречна і на часі, щоб менше ловили рибку в каламутній водичці. Їх напевно це розізлило, і Ви станете миттю “всесвітньо відомим”, бо вони це вміють робити і роблять блискавично. Дай Боже Вам здоров’я та відвагу відстоювати правду!
Уклін газеті, яка не побоялася сказати правду!
Ми раді, що знайшовсь таки один козак “серед мільйона свинопасів” (Т.Шевченко).
Будьте здорові! До побачення.
Василь Селезінка. м. Чернівці.
Читачі, як бачимо, знають, хай і з деякими хронологічними зміщеннями, історію українсько-єврейського співжиття упродовж віків, і реалії сьогодення, і ментальність єврейського етносу. У народній пам’яті світлою цяткою зринає і “Жидівський курінь”, і виступ євреїв на боці українців за приєднання північної Буковини до України, але засуджується за “вміння виставити себе страдальцем”, бо “оплаканий ними Голокост у порівнянні з українською трагедією виглядає досить блідо”. Від себе додам, що до української трагедії євреї мають пряме й безпосереднє відношення, а тому оплакувати на українській землі тільки свою трагедію, та ще й звинувачувати при цьому весь народ – не тільки аморально, а й злочинно.
Єврейськими публіцистами заперечується факт організації українського Голокосту 1933 року. Свідчення очевидців говорять про інше.
Василь Семенович Мельник в листі до мене розповідає про організацію голоду 1933 року в селі Кривошиїнці Сквирського району Київської області: “Кривицькі Борух і Янкель до революції мали в селі ставок і паровий млин, які після 1917 р. стали державними. Ставок мав велику площу, над ставком було село Цапіївка. Я добре пам’ятаю, що в ставку і річці, яка витікала із ставка, було дуже багато різної риби. Всі бажаючі могли дуже легко її ловити кожний день, що робив і я до 1932 р.
У вересні 1932 року житель с. Кривошиїнці єврей Мельник Лазар розкопав греблю і вся вода із ставка з рибою спливла в річку. Мельнику Лазарю, як він говорив жителям, керівництво району дало вказівку зробити це. За виконання наказу він отримав яловичі чоботи з довгими халявами. У райцентрі Сквира хтось знав, як і що треба зробити. Мельник Лазар, знаючи, що він зробив, і побачивши голод, виїхав із села на Далекий Схід. Я добре пам’ятаю сім’ю, хата якої стояла від ставка на відстані 40 м: чоловік із жінкою і восьмеро дітей. Всі десятеро померли від голоду, а всього в с. Кривошиїнці від голоду померло 622 людей… У нашому селі кілька років тому вибрали депутатом у Верховну Раду Табачника Д. В. І якби він мав бажання знати правду про голод в 1933 р., то довідатись про все міг би з перших рук, і написати про те, як Лазар Мельник розкопав греблю, щоб люди не змогли рятуватися зловленою рибою, і що пережили ті, хто вижив, та й написати про все, що могли розповісти жителі села. Щоб не розкопали греблю ставка, багато померлих з голоду людей могли б вижити, та й інші не їли б корінь очерету, полову й інше. Той, хто дав вказівку про це, знав ще в 1932 році, що має бути з населенням в селі”.
Чомусь єврейські журналісти такі факти не розслідують, їх цікавлять лише факти погромів, хоча цілком зрозуміло, що тільки фізична знесиленість не дозволила селянам вчинити самосуд над Лазаром Мельником. Жоден єврей від голоду в 1933 році не загинув.
3. Привид чи реальність сіоністської освіти в Україні?
Гадаю, в Україні не всі знають, що міністр освіти і науки Василь Григорович Кремень за сумісництвом обіймає посаду заступника голови СДПУ(о), партії Суркіса-Медведчука, в якій, не знати чого, никає і якась частина українців. Можливо, навпаки, за сумісництвом обіймає посаду міністра.
Нас цікавить, як шанований вчений і прекрасна людина поєднує державні українські справи із єврейськими – як третя особа цієї партії. Як шевальє ордену СС Василь Григорович забезпечив Суркісу урок футболу в школах України, очевидно, і рахітична 12-бальна система з тієї ж подачі, як і 12-річна освіта, а сьогодні нова проблема – уроки єврейського Голокосту в українських школах.
Шмуель Камінєцькій, головний рабин Дніпропетровська і області у єврейській газеті “Ткума” (“Возрождение”) повідомив: “Совсем недавно произошла встреча руководителей “Ткумы” с министром образования Украины – Василием Кремнем. Он с пониманием отнесся к проблемам еврейского образования, поддержал наши инициативы по введению курса истории Холокоста в школах и вузах” (“Ткума” – 2002, N 9. – Сентябрь).
Отже, “понимание” – є, “поддержка” – є, чекай, Україно, нового предмета, очевидно, знову за рахунок скорочення кількості годин на українську мову, літературу, історію. Йдеться, як бачимо, не про те, щоб учитель історії, розповідаючи на уроках історії про злочини фашистів проти людства і людяності, не забував, а був зобов’язаний згадати про особливу жорстокість фашистів щодо євреїв. Ідеться про предмет, навчальну дисципліну. Переді мною “Програма для загальноосвітніх навчальних закладів “Історія Голокосту”, 10-11 класи, 2001, автор – Щупак І. Я., канд. іст. наук, в. о. доцента Запорізького державного університету, учитель-методист”. У пояснювальній записці “головними цілями навчання (не вивчення, а навчання! – В. Я.) історії Голокосту” Щупак І. Я. ставить: “формування історичних знань з історії єврейського народу та Голокосту в контексті загальноісторичного процесу, розвиток історичного мислення учнів…” і т. д.; “формування національної самосвідомості та історичної пам’яті, усвідомлення значення уроків історії для сьогодення, виховання в учнів загальнолюдських духовних ціннісних орієнтацій…” і т. д. Пропонується 12 тем. Для прикладу наведу тему першу: “Єврейське питання” в країнах Європи наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Становище євреїв у країнах Європи. Антисемітизм. Релігійні, економічні, соціально-психологічні передумови антисемітизму. Націоналізм. Расова теорія Гобіно, Х. Чемберлен. Формування політичного антисемітизму. “Справа Дрейфуса”. Зародження сіонізму. Передумови зародження сіонізму. Т. Герцль. Перший сіоністський конгрес”. До першої теми 10 позицій лише “основної”, себто обов’язкової літератури, 20 відеофільмів. А таких тем 12! І відразу вражаючі відомості, що Міністерство освіти планує зліквідувати “Історію України” як навчальну дисципліну, а замість неї запровадити “Світову історію”, в якій будуть зреалізовані всі сіоністські ідеї.
Схоже, немає потреби коментувати, чим з благословення рабина Шмуеля Камінєцького має займатися українська школа під виглядом єврейського Голокосту: формувати знання з історії єврейського народу, виховувати єврейські духовні ціннісні орієнтації, себто орієнтувати на визнання єврейської богообраності й винятковості, на сіонізм, вивчати праці Т. Герцля і рішення сіоністських конгресів.
А от я, Василю Григоровичу, звертаюся до Вас із пропозицією ввести в шкільну програму курс українського Голокосту і Геноциду з метою, визначеною Щупаком І., “формувати національну самосвідомість та історичну пам’ять”, щоб кожен учень знав, що в 1932-1933 роках мільйони українців були заморені голодом, організованим євреями з помсти: що в 1937-1938 роках нові мільйони українців були знищені НКВД, яке на 99 відсотків складалося з євреїв і було кероване лідерами сіонізму; що це ми повинні пам’ятати, бо на повну силу працює в Україні організація світового сіонізму Хабад, формуються військові загони “Бейтар”. Для чого? Проти кого? І при чиєму потуранні? І чому державні органи закривають на це очі, але швидко розплющують їх, коли лідер Хабаду із вікон свого Видавничого дому вказує на когось пальцем – антисеміт! Ату його!
Люди вже досить стурбовані агресією сіонізму на теренах України і вказують на її виконавців в Україні – Вадим Рабинович, його поплічники Олександр Фельдман, Олександр Найман, Володимир Кацман, американський сіоніст, видавець україножерських видань “Корреспондент” і “Kyiv Post” і навіть не громадянин України Джен Санден. Це все люди, яких належало б депортувати з України або віддати під суд, є за що. Кажу, але знаю, що буде інакше, бо вже й освітню політику в Україні формують Григорій Суркіс, рабин Шмуель Камінєцькій. Джен Санден взявся вже за ревізію українських класиків: диктує, які їхні твори не треба друкувати, бо інакше, мовляв, вони створять Україні світовий імідж юдофобської держави та й творять його на сторінках “Нью-Йорк таймс” і іншої сіоністської преси, серйозно підриваючи повагу до США, там вони компрометують Україну. Там розташовані сіоністські центри – такі, як єврейська антидифамаційна ліга, яка в Україні навіть не зареєстрована, але від імені якої О. Найман засипає прокуратури Києва позовами на українську інтелігенцію. Єврейський олігархічний клан нагло вривається у вашу компетенцію, Василю Григоровичу. Чомусь ніде не почули відповіді на статтю у “Дзеркалі тижня” під назвою “Яма сваволі”, де йшлося про те, що директор 117-ої гімназії імені Лесі Українки фактично продала школу під гараж єврейському олігарху і здала йому навіть номер школи. Тепер під номером 10 по Лютеранській значиться одночасно гараж і гімназія N 117 імені Лесі Українки. Приміщення школи, підкопане при будівництві гаражів, незабаром стане аварійним, його знесуть, а на тому місці постане п’ятизірковий готель того ж олігарха. Та й засиджуються такі “потрібні” директори до підозріло позапенсійного віку. Бо вони потрібні люди. Може б, тут варто навести порядок?
Пишу про відомство, яке добре знаю. Гадаю, люди напишуть в газету про інші відомства, бо треба бити тривогу: очевидно, треба класти факти і документи на стіл Верховної Ради, доки вона ще остаточно не перетворилася на ізраїльський кнесет чи велику центральну синагогу України.
Висповідався оце перед своїм міністром, і аж на душі легше стало, бо, по-перше, знав його давно як чулу українську душу і як шанованого вченого, а по-друге, думати треба всім, і міністрам також, навіть якщо вони вже стали шевальє і перестали бути простими смертними і формують ідеологію не української партії, а партії євреїв України.
21-23 березня я був у Волинському державному університеті на Всеукраїнській науковій конференції.
У той час там проїздом був і міністр. У нього своя програма, у конференції – своя, але ж дві події схрестилися. І невже, думаю собі, спали б лаври з міністерської корони, коли б міністр зайшов із ректором на конференцію у молодому державному університеті, що зібрав десятки переважно молодих вчених, та привітав і побажав плідної роботи. Не побачили ні міністра, ні ректора чи бодай проректора. Та й хімік-ректор не дніпропетровський рабин, очевидячки, “понимания” і “поддержки” у філологів не шукав, щоб прищеплювати історичну пам’ять. І я згадав із душевною гордістю свого ректора і також хіміка, але не пам’ятаю, щоб у національному університеті імені Т. Шевченка на будь-яку республіканську конференцію в стінах університету не зайшов академік Скопенко В. В., бодай на кілька хвилин, сказати учасникам добре слово і наголосити, хто в домі господар. Так що немає “худа без добра”, якщо єврейська агресивність змушує нас думати і про себе: які ми є і чому такі пасивні та байдужі у порівнянні з ними.
Єврейський науково-просвітницький центр “Ткума” (“Відродження”) у Дніпропетровську провів міжнародний семінар “Проблемы преподавания Холокоста для учителей нееврейских школ” і другу міжнародну наукову конференцію “Проблемы Холокоста в Украине”.
У виступі на семінарі професор Фелікс Левітас напучував викладачів, що читають теорію Холокосту в Україні: “В своих лекциях преподаватель должен говорить не только о жертвах Холокоста, но подчеркивать героизм еврейского народа и волю к сопротивлению фашизму, проявленную европейским еврейством”. (Про що йдеться? Чи не про 400-тисячну орду євреїв-есесівців, що прийшли з фашистами в Україну? – В. Я.) Хто заперечує, що треба “підкреслювати”, але на документах і фактах, а не голослівно. А для цього необхідно зняти табу з проблеми і дати можливість ученим всіх національностей вивчити її, а результати висвітлити в монографіях, які б стали доступними європейській людності, бо єврейські історики і публіцисти скомпрометували себе підробками, підтасуваннями, подвійними стандартами, брехнею та інсинуаціями. Через те виникають сумніви щодо об’єктивності дослідження проблеми, вивчення і висвітлення її – вона монопольно в єврейських руках.
Процитуємо деякі виступи на семінарі “Проблемы преподавания Холокоста” для учителей нееврейских школ”, себто для українських шкіл.
Фелікс Левітас, доктор історичних наук, завідує кафедрою методики викладання історії у Київському інституті підвищення кваліфікації вчителів імені Б.Грінченка, говорить:
“И в смутные годы так называемой эпохи руины – это ХVII век – было истреблено немало евреев казаками Богдана Хмельницкого, и еврейские погромы 1917-1920 годов умножили число еврейских жертв и явились прологом Бабьего Яра, где были расстреляны 150 тысяч евреев по данным немецких документов на 28 сентября 1941 г. А списки евреев, проживающих тогда в Киеве, были угодливо составлены дворниками, что сразу же стали прислуживать немцам после взятия города войсками вермахта и СС…”. Все це бездоказово, потрібні документи.
Для доктора історичних наук байдуже, що епоха Руїни почалася після Богдана Хмельницького і козаки вже тоді вбивали тільки своїх. Руїна – це братовбивча громадянська війна після революції 1648-1654 років, а кількасот євреїв справді було знищено під час національно-визвольної війни, оскільки це були найбільші покидьки єврейського народу і люті кати українського народу. Меч помсти народу падав і на їхні голови, як і на голови польського панства. Вважати прологом Бабиного Яру погроми 1917-1918 років для вченого-історика просто некоректно і так добросовісно не знати історію або безсовісно перекручувати її – негоже, бо більшість так званих “погромів” насправді були придушенням більшовицьких повстань проти української влади, яка дала зброю євреям для загонів самооборони.
У більшовицьких повстаннях, зокрема в Проскурові 1919 року, брали участь переважно євреї.
150 тисяч євреїв взагалі не було в Києві, а тим паче документів на 28 вересня 1941 року, бо німці захопили Київ щойно в цих числах. Загони Народного ополчення залишили правий берег 20 вересня і за вісім діб скласти списки на 150 тисяч євреїв для малописьменних довоєнних двірників було фізично неможливо. Брехня ллється, як із фонтана, і заткнути його ніхто не хоче, а крім брехні – яка ненависть до українського народу і пропаганда помсти!
Ігор Щупак ще не доктор, але вже кандидат історичних наук, який, спасибі йому, уклав програму викладання Голокосту в українських школах. Він залишає за українцями право вважати Богдана Хмельницького національним героєм, але притримується настанови “єврейської хроніки” Натана Ганновера, в якій сказано “да будет стерто его имя…”. І заходилися стирати. А послухайте, шановні українські історики, які відкриття про причини Хмельниччини зробив Ігор Щупак:
“…Надо сказать о преимущественной роли еврейского образования в воспитании детей. Грамотность в еврейских семьях преобладала, потому что каждый ребенок очень рано начинал изучать Тору”. Та ж у XVII сторіччі Україна, за свідченням Петра Алепського, була країною суцільної грамотності і навіть дочки козаків і діти-сироти були навчені грамоти, знали порядок церковної служби і співали в церковних хорах. То ж яка була “преимущественная роль” єврейської освіти і виховання? Переважаюча роль виявилася пізніше, коли українці втратили економічну можливість навчати своїх дітей. “Поставленные в жесткие экономические условия выживания, лишенные возможности работать на земле, евреи становились арендаторами и шинкарями. И это в свою очередь вызывало гнев и зависть украинских крестьян, подымавших восстания против польской шляхты и евреев”. Це твердження із сфери анекдотів.
Бачите, як просто: нема місця робітника – піду директором заводу, не дали землі – піду головою колгоспу, а бідному єврею через те, що не давали (?!) трудитися на землі, довелось іти в орендарі і шинкарі, а селяни ж відразу почали заздрити євреям і – за вила та коси і під знамена Кривоноса. Оце такої історії вчитимуть нашу дітвору єврейські учителі-історики. І ця брехня знаходить в ідеологів СДПУ(о) “понимание” і “поддержку”. Роднянський би за такий виступ потурив би того кандидата в історичну науку Ігоря Щупака геть з роботи, а в нас він ошивається в інституті з перепідготовки вчителів, вчить, яку і як маємо викладати історію. Очевидно, і ми підемо за Талмудом, в якому стверджується:
“Жидівський народ є єдиний вибраний Богом, а всі інші народи варті презирства і ненависті. Маєтки всіх народів належать жидівському народові, тож він має право відібрати від них те майно” (Чожен Гамішпат, 348).
“Жид не зобов’язаний додержуватися моралі щодо гоїв, жид може порушити мораль, якщо це корисно йому, або жидам взагалі (Чожен Гамішпат, 348).
“Дозволяється обдурювати християн навіть присягаючи” (Баба Кама, 113).
“Християн потрібно вигублювати всіма засобами, які тільки є, бо вони – погани” (Загор 1, 25-а).
На згаданій конференції викладач Донецького національного університету Іван Ревяков, виясняючи духовні причини катастрофи європейського єврейства, висвітив новітні завдання сіонізму. На думку речника Донецького університету, “єврей – той, хто реалізує Тору в цьому світі, а в наші дні – у нашому поколінні. Якщо не реалізує, то хоча б володіє потенціалом реалізації Тори…”.
Бачите, відверта заява і спонукання до насадження Тори “в цілому світі”, а не в Ізраїлі, чи в середовищі єврейських громад. І покликається на мідраше: “Смотрел Всевышний на Тору и Творил мироздание”, “світ – це футляр для Тори, не Тора існує для світу, а світ для Тори”. Зрозуміли, для чого ми з вами? Щоб засвоїти Тору. “І реалізація Тори, – як говорить сіоністський речник із Донецька, однодумець Коритного, – в цьому світі приводить до його “виправлення”, “мир “выравнивается”, “исправляется” и начинает соответствовать тому идеальному плану мироздания, каким является Тора”. Зрозуміли, шановні читачі: ми вже настільки “вирівнялися” і “виправилися”, що починаємо відповідати “ідеальному плану” – Торі. Ну а коли хтось не вирівняється і не виправиться? Тоді почнуть діяти за Талмудом:
“Кожного гоя, що вивчає Талмуд, і кожного жида, що допомагає йому в цьому, треба скарати смертю” (Сангедрін 59-а, Авда Зора 6,8).
“Будьте немилосердними до християн” (Гілхот Акум 10.1).
“Християни створені, щоб служити і бути слугами жидів” (Мідаш Талшот 225).
“Забороняється жидам рятувати життя гоя” (Бабга Кама 29).
Хотілося б почути від панів Коритного і Ревякова, чи за цими настановами будуть заганяти в Тору і Талмуд, як у футляр світу, для “исправления”? І може колись спаде полуда з очей ваших і ви побачите не тільки “вуха антисемітизму”, а й свої власні, хоча це й антиприродно.
Я не мав би що сказати, коли б ця мораль побутувала лише в Ізраїлі, де ми й бачимо, як вона стає керівництвом до дії на окупованих землях Палестини. Але вустами викладача Донецького університету (“Ткума”, 2002, N 8, с. 5) пропагувати, впроваджувати Тору для “исправления” всього світу – це і є сіонізм чистої води, апологетика світового панування і расизму. Ану ж, хтось не захоче “виправлення”, “вирівнювання”? Знаючи уроки історії, не важко уявити, яка загроза витає над Україною сьогодні. Так це реальність чи міф? Не я ж повигадував оті сентенції, а їх на цілу книгу, і одна від одної страшніші, ні – ганебніші. Оце звідси і вуха антисемітизму, пане Коритний.
Там, де сіонізм вкорінився, ми бачимо відродження фашистських традицій. Зокрема, заборони на професії. Телеглядачі, очевидно, знають і пам’ятають талановитого журналіста Ігоря Слісаренка, який вів новини на каналі “1+1”. Працював за сумісництвом, оскільки основне місце роботи – головний редактор журналу “Персонал”. Досить було опублікувати викривальні антисіоністські матеріали в журналі, як на електронній дошці оголошень каналу “1+1” 17.06.2002 року з’явився вердикт продюсера О. Роднянського щодо І.Слісаренка: “він “давав світло” публікаціям такого роду не тільки за службовим обов’язком, а й за власними переконаннями. Саме ця обставина, на мій погляд, свідчить про те, що діяльність Ігоря Слісаренка на посаді головного редактора “Персоналу” та його журналістська робота на “1+1″ несумісні”. Відвертість і дурість – вражаючі: власні переконання є криміналом і призвели до звільнення з роботи. А як тут справа з правами людини і Конституцією України? Чи євреям все можна?
Журналіст переходить на канал СТБ, власником якого є В. Пінчук із дружиною, а це донька президента. Цей роботодавець виявився шпетнішим за Роднянського і ніякого документа не залишив, але продюсера каналу СТБ із дружиною буквально зацькували телефонними дзвінками, і Ігор Слісаренко змушений був піти з СТБ. Як все це виглядає і з боку законності, і з боку моралі? Ідеологічно невідповідний – геть! А просторікуємо про відсутність державної ідеології. Так, державної нема, але сіоністська, яка вирівнює, за І. Ревяковим, світ, – є. А коли б ці ж мірки застосувати до нього, і до Коритного, і т. д. Який би рейвах здійнявся: антисемітизм! Юдофобство! Справді, як гидко на все це дивитися, гидко і гірко, що це все знову відбувається “на нашій не своїй землі”. І знову гнані і цьковані ми, українці, бо хочемо жити не за Торою, а за заповідями християнськими та за своєю національною мораллю і етикою.
Сіоністські і соціал-нацистські плани щодо винищення українського народу дуже схожі.
І вибудовувалися вони не заради побудови незалежної держави Ізраїль, а заради маніакальної ідеї світового панування. Апологетика цих ідей викладена давно. Барух Леві, жидівський шовініст і міжнародний злочинець, писав до Карла Маркса:
“Увесь жидівський народ має бути власним месією. Жидівський народ осягне панування у світі шляхом знищення націй, знищення держав, знищення монархії і заснування світової республіки, в якій жиди будуть всюди на провідних місцях та провідних посадах. Діти Ізраїлю живуть тепер усюди в світі, і вони видадуть провідників усього життя світу, захопивши провід світової строми. Завдяки перемозі строми у світі уряди держав опиняться в жидівських руках. У цей спосіб жидівські провідники зможуть зневажити право особистої власності і запровадити державну власність на все у світі”. Так здійснюється пророцтво Талмуда? Коментарі, як кажуть, зайві.
4.Ізраїль – тільки для євреїв! Україна – також…
Реальність без міфів
Сьогодні на першому уроці в єврейських школах Києва учні урочисто проказують: “Я гордий з того, що я – єврей!” І це прекрасно, і добрий приклад для української національної освіти. Але чи це можливо в українській школі? Аж ніяк! По-перше, за Конституцією України український етнос не значиться взагалі. Є народ України, себто всі національності разом з українцями. Національність як найхарактерніша ознака людності ні в Конституції, ні в паспорті і не значиться. Виняток – євреї, бо вони – нація, “народ-месія”, богообрані і т. д. Практично в Україні сьогодні живуть євреї і коло них – так званий український народ.
По-друге, замість національного патріотизму як державної ідеології (про що треба було б записати в змінах до Конституції!) наш загальнонародний улюбленець Плющ І. С. нещодавно проголосив: “Україна – для всіх!” Для мене це прозвучало так, ніби він задекларував, що його дружина і мати – для всіх. Улюбленцю наш, Іване Степановичу! Та ж думати треба перед тим, як щось з українською прямолінійністю бовкнути. Демократія не в тому, щоб Україну – на поталу, для всіх! Демократія не в тому, щоб дружно підійняти руки на знак волевиявлення. Бо інакше і тоталітарний “одобрямс” буде демократією. Справжня демократія, на моє переконання, голосує не руками, а головами, розумними, звісно. А коли їх ще нема, то й навіщо те голосування?
А як ці питання вирішуються, скажімо, в такій, за твердженнями єврейських публіцистів, “цивілізованій” державі, як Ізраїль? Наведу розповідь московського кореспондента “Сільських вістей” Віктора Бакланова:
“Ізраїль – тільки для євреїв.
Слов’янська спільнота в Ізраїлі, очолювана Анатолієм Герасимовим, звернулася до директора Московського бюро з прав людини Олександра Брода. Скаржаться на порушення елементарних прав людини у цій країні. Процитуємо дещо з цієї скарги: “даремно і безнадійно стукають у всі владні двері 300 тисяч слов’ян, які проживають нині в Державі Ізраїль. Нам повсюдно кажуть: Ізраїль створили євреї лише для євреїв… А ви, кажуть нам, – помиї, що їх зливають в Ізраїль слов’янські країни”. В Ізраїлі, оповідається далі в листі, вважається правилом хорошого тону безпричинно штовхнути вихідця з Росії, познущатися над слов’янськими ізраїльтянами, назвати їх гоями і при цьому нагадати, що у них, гоїв, ніколи не буде і не може бути рівних прав з євреями. І таке повсюдно спостерігається в житті. В Ізраїлі нема жодного російсько-слов’янського навіть заступника мера, не кажучи вже про вищі посади в органах самоуправління і державних структурах. У кнесеті нема і, як кажуть самі депутати, ніколи не буде жодного росіянина чи українця.
У слов’янських емігрантів, підкреслюється в скарзі, залишається єдиний вихід – пройти іудеїзацію й асимілюватися серед євреїв, позбутися слов’янського імені, не фарбувати крашанки на Пасху і не носити християнського хрестика на шиї”.
Збулися пророцтва одного “ожидовілого” українського ура-патріота, що євреї в Україні повинні жити краще, ніж в Ізраїлі. Збулося! Сьогодні євреї масово повертаються в Україну. Розповідали мені особисто, що триста єврейських сімей повертаються в Корсунь-Шевченківський, близько трьох тисяч євреїв – у Хмельницький: очевидно, із ліквідацією незаконних єврейських поселень на землях Палестини зростатиме потік українських євреїв додому – в Україну. Ми приречені вже історією жити поруч і взаємно шукати прийнятних форм співжиття і діалогу двох культур. Як бачимо із наведеної кореспонденції, Ізраїль такого діалогу не планує, всіляко притискуючи і збиткуючись над ізраїльськими українцями. Отже, за словами пані Азарі, процвітання нацменшин – свідчення здоров’я усього суспільства. Лікувати ізраїльське суспільство, в якому нацменшини – помиї із європейських країн, очевидячки, справа безнадійна.
Залишається нам зрозуміти, чого добиваються лідери єврейської громади, витворюючи з українців історичного ворога єврейського народу, ворога кровожерливого, прямо хижого, зоологічного антисеміта і юдофоба. Всі злочини євреїв проти українців голослівно заперечуються, сама спроба заговорити про них оголошується антисемітизмом.
Постає логічне запитання, що робити з “антисемітами”, коли їх так багато, майже 50 мільйонів? Чому наші (?) історики замість того, щоб піддати науковій перевірці голослівні звинувачення сіоністських публіцистів, пишуть на офіційних державних бланках безглузді і малограмотні “експертні висновки” (Майборода і Заремба), щоб підтримати наклепи на патріотичні українські видання, які прагнуть хоч якось захистити національну честь і гідність.
Обнадіює позиція третьої влади – суддівської: кілька рішень “іменем України” проти українофобських випадів “Столички”, “Столичных новостей”, “Зеркала недели”, “Кореспондента” мали б спонукати не до подальших тяжб, а до “круглих столів”, наукового вивчення складних проблем. Ми закликаємо до наукового вивчення складних питань українсько-єврейських відносин, а у відповідь – ви антисеміти, фашисти, послідовники Геббельса, амани і т. д. А “експерти” плазують, “кирпогнучкошеєнкови” цикають, а журналістська братія часто-густо підло заробляє єврейські шекелі за оббріхування українського народу.
Наведу зразок того, як втрачається міра і елементарний глузд у плазуванні перед євреями на сторінках “Еврейского обозревателя” Тетяни Петько. У матеріалі “Простите нас, евреи” кореспондентка розповідає про жахи розправи в селі Яруні Житомирської області німців і поліцаїв над євреями в роки Другої світової війни. Погодимось, що про це треба розповідати, хоча бажано не в стилі американських бойовиків, а за документами. Я думаю, Т. Петько не була свідком тих злочинів, взагалі не уявляє умов життя українців за німецької окупації, щоб писати такі покаянні пасажі: “И все же, простите нас, евреи. Мы сделали для вас очень мало. Вас лишали жизни при молчаливом согласии односельчан. Вы терпели издевательства, а мы молчали. А надо было искать выход и найти его… Сегодня я прошу от имени моих земляков, от имени тех, кто пережил военное лихолетье, от имени моих ровесников, которые не видели ужасов войн, от имени будущих поколений – простите нас, евреи. Простите за то, что не уберегли вашу молодость, не почитали старость, не спасли ваши жизни. Простите нам наше пассивное предательство”. Це зразок холуйського стилю, виробленого на службі “Еврейскому обозревателю” Рабиновича – Кацмана. Я не знаю, хто вповноважував журналістку вибачатися від імені “нас”, а не від себе за своє “предательство” і 60-літнє мовчання за злочини, до яких ні я, ні мій народ не причетні. Ті з євреїв, що пішли в ліси до українських партизанів, вціліли. І то була єдина можливість їм допомогти. Інша – це носити за колючий дріт їжу і одяг. Наші люди робили це з ризиком для життя. Але самі євреї були пасивними і десь в душі сподівалися, що німці вивезуть їх у Палестину. І це гірка правда для євреїв. За покидьків-поліцаїв ми не в одвіті: тоді була німецька окупаційна влада, і вона відповідальна за злочини, які робилися на території під її юрисдикцією, а коли відновилася радянська влада – всі поліцаї були засуджені на 25 років каторжних робіт або розстріляні. І не вони творять обличчя українського народу. Народ євреям не мстив. І хай лакузи і холуї хоч на голому животі повзають перед найманами і кацманами, – я особисто і мій народ не маємо злочину перед євреями і вибачатися нам нема за що.
Жаль, що ця журналістка – наклепниця на свій народ – не пережила “военное лихолетье”, а то б “сделала” для євреїв дуже багато, очевидно б, знайшла вихід і не сиділа, склавши руки “при молчаливом согласии односельчан”. І не соромно за ці слова перед односельцями? Якщо Т. Петько українка, то вона і є блискучим зразком “ожидовілої”. Омела на тілі народному, безпардонна наклепниця, як і Кацман, Найман, Рабинович, імпортований сіоніст Санден та інші. Таке обличчя національного виродження. Що ж – і це реальність без міфів.
5 травня 2003 року суд Печерського району міста Київ виніс рішення, яке зобов’язує відповідача ВД “CN-Столичные новости” надрукувати спростування поданої ним дифамації (себто наклепів і брехні. – В. Я.) тим самим чином, кількістю, обсягом та розміром, якими були поширені відомості, що не відповідають дійсності, які порочать честь, гідність та ділову репутацію президента МАУП та головного редактора журналу “Персонал”.
Жодне із майже 50 тверджень кореспондентів концерну Рабиновича – Кацмана не було доведено. Жодної правдивої інформації – суцільна брехня і наклеп. Виявляється, для сіоністської братії рішення суду – ніщо. У них є свої адвокати – в США.
Скільки пихи і чванства у суміші із цинізмом в словах Кацмана: “Только что у меня состоялся разговор с крупнейшим американским издателем, главным редактором известнейшей (хвали мене, моя губонько, а то роздеру тебе аж до вуха. – В. Я.) американской газеты “Новое русское слово” и вице-президентом Всемирной Ассоциации русскоязычной прессы (ВАРП) Валерием Вайнбергом… Господин Вайнберг высказал озабоченность антидемократическим решением в отношении Издательского дома “CN-Столичные новости” и заверил, что немедленно обратится в соответствующие инстанции с запросом о попытке экономического давления на независимую прессу в Украине” (Mignews, 06.05.2003). А чого не з проханням про помилування за брехню і наклеп?
Це для інформації читачів, щоб знали, що для євреїв в Україні вищою інстанцією є не народний суд, а кабінет Вайнберга, “крупнейшего” – “известнейшей” у Нью-Йорку.
Суд Печерського району на 17 сторінках аргументує рішення, якими кваліфікує статті у “Столичных новостях” та інших єврейських виданнях, як цинічні, наклепницькі, такі, що не відповідають дійсності, завдають не лише моральних, а й матеріальних збитків МАУП, її президенту Щокіну Г. В. і головному редактору журналу “Персонал” Слісаренку І. Ю. (а моральні збитки і матеріальну шкоду – треба відшкодовувати), а Кацман повертає справу в політичне русло – суд замахнувся “на независимую прессу в Украине”. Це рептильки Рабиновича – незалежна преса? Від кого? Від чого? Хіба що від совісті і елементарної людської порядності. А що, хіба за образу гідності й честі людини в США не судять, що якийсь Вайнберг, хай він і тричі “крупнейший”, висловлює “озабоченность”. Сміхота!
Тепер знаємо, де сіоністи шукають “управи” на український народний суд. Це ж не є оскарження рішення суду у вищій інстанції, а пряма образа суду, що підлягає відповідній статті КК України. Це й хуліганство Кацмана, яке також тягне карну відповідальність. Думаю, що в обіцяних “зверненнях” до Л. Кучми, В. Литвина, до Вищої ради юстиції і в Верховний суд України йтиметься не про те, що жодне твердження із публікацій у “Столичных новостях” представники видавничого дому як відповідачі не довели і суд визнав їх за наклепницькі і виключно цинічні, а про те, що “погані” судді несправедливо покарали “хороших” наклепників і замахнулися на існування незалежної від будь-яких моральних і правових норм сіоністської преси.
Чи може бути рішення суду “скандалом”? За єврейською логікою В. Кацмана – так. За нашою – скандал не в рішенні суду, а в його сприйнятті і реакції на нього видавничого дому Рабиновича – Кацмана. Рішення, звичайно, може бути опротестоване, але в суді вищої інстанції, а не в кабінеті “известнейшего” – “крупнейшей”, і не шляхом переведення кримінальної відповідальності в площину політичного переслідування і “антисемітизму”.
Безумовно, якщо національний склад Верховної Ради на сьогодні є секретом, то може засекретити в якийсь спосіб єврейську національність в Україні. І не носитися з нею, як дурень з писаною торбою, а так, як в Ізраїлі. А ми – в українських школах уроки єврейського Голокосту, єврейські театри, школи, університети, тисяча сіоністських організацій, видавничий дім – і все це, як кажуть в Ізраїлі, помиї, якими заливають сіоністи Україну.
Отже – пильнуймо: проти України – сіонізм!
Василь ЯРЕМЕНКО,
професор, директор Інституту культорологічних та етнополітичних досліджень при МАУП
* Стаття друкується скорочено. Повністю читач може прочитати у збірнику професора В. В. Яременка “Євреї в Україні сьогодні: реальність без міфів” (Бібліотека журналу “Персонал”: МАУП, 2003), до якого включено публіцистичні статті “Міф про український антисемітизм”, “Етика четвертої влади”, “Іван Франко на позвах із староєврейськими і новітніми рабинами”, “Куди серце лежить, туди й око глядить” та “Євреї в Україні сьогодні: реальність без міфів”. Сільські вісті, 09/30/03
Павло Куненко, Патриот 